постанова ВСУ

 

Верховний суд України висловив правову позицію щодо усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення.

illus_droit_immobilier

Постанова Верховного суду України від 22 червня 2016 року № 6-197цс16

Як виняток допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного приміщення.

illus_droit_immobilierЗа змістом ч.2 ст.40 закону «Про іпотеку» та ч.3 ст.109 Житлового кодексу УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці добровільно не звільняють житловий будинок або приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок
банківського кредиту чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, ч.2 ст.109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення ст.40 закону «Про іпотеку», так і норма ст.109 ЖК УРСР.

З повним текстом постанови можна ознайомитись за наступним посиланням:

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1597110F54DEE5A7C2257FE300487CD0

З боржника, який не повернув кошти за кредитним договором в належному розмірі будуть стягуватись відсотки за кредитом і пеня за відсотками в межах строку позовної давності.

1441317872-58825_1

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 29 червня 2016 розглянув справу № 6-1188цс16 за позовом «Укрсоцбанку» до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором.

1441317872-58825_1При розгляді була сформована наступна правова позиція:

Відповідно до статті 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК ).

Визначення поняття «зобов’язання» міститься в частині першій статті 509 ЦК.

Згідно з цією нормою зобов’язання — це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК).

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином в установлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК).

Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «термін договору», так і «термін (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК).

Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення — невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК).

Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

За змістом статті 266 ЦК після закінчення позовної давності по основній вимозі вважається, що позовна давність спливла і по додатковій вимозі (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Разом з тим, за змістом частини першої статті 1048 ЦК кредитор має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 599 ЦК зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуті не були, відсотки по кредиту і пеня за відсотками підлягає стягненню з відповідача в межах строку позовної давності.

З повним текстом постанови можна ознайомитись за посиланням:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58736523

Верховний Суд України висловив правову позицію, що втручання держави в право особи на мирне володіння майном шляхом його витребування на користь держави є обґрунтованим, якщо таке втручання переслідує «суспільний», «публічний» інтерес та є пропорційним визначеним цілям.

razdel_imushestva_posle_smerti_supruga_kak_prohodit

Постанова Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15.

 razdel_imushestva_posle_smerti_supruga_kak_prohoditВідповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону – нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу.
Принцип «пропорційності» передбачає дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.
Зазначаючи в заяві про необхідність застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу, заявник не вказує на порушення принципу «пропорційності» й на те, що він несе «індивідуальний і надмірний тягар» у зв’язку з витребуванням земельної ділянки на користь держави.
Встановлені судом під час розгляду справи обставини й факти, з огляду на зміст «суспільного», «публічного» інтересу у вимогах заступника прокурора Київської області, не дають підстав для висновку про порушення принципу «пропорційності», а тому позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави є обґрунтованим.

Ознайомитись із повним текстом можна за наступним посиланням:

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/1DD577F3125FE4F0C2257F2B003E3C46

Верховний Суд України висловив правову позицію, що суд може визнати договір дарування недійсним, якщо особа на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, доведе неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання.

Договір дарування

Договір дарування

Постанова Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

Суд може визнати договір дарування недійсним якщо особа на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, доведе неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання.

Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
При зверненні до суду, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку — неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.
Наявність чи відсутність помилки – неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз’яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров’я та потреба у зв’язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Ознайомитись із повним текстом можна за наступним посиланням: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/FB9C28E370B9FF08C2257F87002CDACC

Верховний Суд України висловив правову позицію, що за змістом договору купівлі-продажу майнових прав немає підстав для визнання за інвестором прав на нерухоме майно.

про інвесторів

Постанова Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16.

 За змістом договору купівлі-продажу майнових прав немає підстав для визнання за інвестором прав на нерухоме майно (об’єкт інвестування) на підставі про інвесторівстатей 331, 392 ЦК України.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
За змістом договору купівлі-продажу майнових прав позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за ним права на майнові права на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України немає.

Ознайомитись із повним текстом можна за наступним посиланням:
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/861E612FA592744BC2257F81003CE534

Разработка сайтов Киев   Создание сайтов Харьков Сумы

Полезные статьи

Часто на нашем сайте ищут:
юридическая консультация харьков -  юрист онлайн харьков -  консультация юриста харьков -  юридическая консультация харьков -  адвокат харьков -  юридические услуги харьков -  юрист харьков -  развод суд харьков -  юридическая регистрация харьков -  юридическая помощь харьков -  ликвидация предприятия харьков -  регистрация юридического лица харьков -  услуги адвоката харьков -  регистрация организации харьков -  банкротство предприятия харьков -  юридические услуги харьков -  адвокат по уголовным делам харьков -  юрист адвокат харьков -  консультация адвоката харьков -  адвокат в суде харьков -  услуги юриста харьков -  адвокат цена харьков -  помощь юриста харьков -  помощь адвоката харьков -  адвокатские услуги харьков -  адвокаты по гражданским делам харьков -  юридическая консультация в украине харьков -  адвокат в харькове -  юридические услуги харьков -  юридические услуги в харькове -  стоимость услуг адвоката харьков -  адвокат по дтп харьков -  семейный адвокат харьков -  услуги адвоката харьков -  юридические консультации харьков -  юридические услуги в украине харьков -  адвокат по семейным делам харьков -  консультация юриста харьков -  юридическая консультация в харькове